Війна і пошук втрачених ідентифікацій

Війна запустила у нас пошук опор, втрачених ідентичностей, родинних звʼязків та коріння, бо у часи кризи ми регресуємо. Війна — це черга втрат, обривання передачі памʼяті, знищення звʼязків і переписування історії. Але там, де щось було і зникло, є негатив, що притягує до себе силою несвідомого.

Окрім посилення національної ідеї, звернення до історії (і знаходження там безлічі повторень), ми маємо відшукати моменти нашої власної історії, втрачені і неозвучені, які б нас посилили. Міфи, легенди, український фольклор тут є помічними (завважте, скільки зараз вийшло українського кіно в прокаті), тут віднаходиться архетип (привіт, Юнг) чоловіка-воїна і жінки, що вміє чекати. Але окрім того, є і власні історії, історії втраченого, які отримують нове життя, бо негативне (відсутнє) у несвідомому підсвічується.

Давайте нагадаємо собі визначення ідентифікації та ідентичності. Фрейд говорить про ідентифікацію у 1921 році у роботі «Аналіз мас та власного Я». Він визначає її як найбільш ранній прояв емоційного звʼязку з іншим. Також, слід розрізнити ідентичність та ідентифікацію. Ми можемо сказати, що ідентифікація — це психологічний механізм, а ідентичність — результат процесу уподібнення (Ерікссон). Отже, ідентичність — це набір часткових вторинних ідентифікацій, це те, як ми себе визначаємо за національністю, за мовою, за характером нашої «масової душі» або менталітетом, за цінностями, за статтю. Так, наразі багато хто з нас має цей внутрішній конфлікт між мовою дитинства (мовою матері—мовою Любові) та антиідентифікацією з російським, що вбиває.

Як ми можемо втратити ідентичність? Свідомо, можливо, через кризу, конфлікт внутрішнього та зовнішнього, соціального. Чи я все ще вважатиму себе українцем, якщо Україна буде російською, радянською? Чи не зречуся я своєї родинної ідентичності, свого прізвища, якщо дізнаюся, що мій дідусь знищував євреїв у газових камерах? Ми також можемо втратити певну ідентифікацію у результаті втрати передачі нам цієї памʼяті, трансгенераційно, або у результаті замовчування чогось важливого родиною.

Пам’ять поколінь

Передача памʼяті від покоління до покоління може відбуватися як усвідомлено, так і неусвідомлено (трансгенераційна передача). Це друге — непроговорене, замовчане, приховане. У нашій колективній свідомості, це історії часів голодомору (від 4 до 7 млн загиблих за різними оцінками), страшні описи поїдання дітей від голоду, історії колаборантів на окупованих територіях (це не тільки історії сучасної війни, але і двох попередніх), історії знищення євреїв та поляків, страшні параноїдні часи НКВС.

У книзі «Синдром предків» Анн Шутценбергер ми можемо знайти цікаві думки щодо передачі памʼяті: на місці неметаболізованої памʼяті зʼявляються соматичні симптоми, нещасні випадки, синдром роковин, лояльність до родини або до класу. Франсуаза Дольто-Маретт, Ніколя Абрахам та Марія Терек, а також Дідʼє Дюма та Серж Тиссерон писали про консервативне витискання та ланцюги передачі невимовного від одного покоління до іншого, — того, що стає для дітей таємницею, про яку не згадують (тобто похованою), стражданням, яке можна уявити, але яке не можна виразити словами (вони не мають права говорити про це). Це невимовне залишається похованим у безсвідомому як у внутрішній структурі. У третьому поколінні таємне та невимовне стає тим, що не можна помислити, оскільки це не можливо навіть уявити (генеалогічне те, що не можна помислити), воно стає «привидом», що переслідує субʼєкта незрозумілими симптомами, що вказують на цю таємницю. Анн Шутценбергер працює з цим через геносоціограми — генеалогічні дерева людей, що доповнюються даними про значущі події, хвороби, нещасні випадки, втрату дітей і так далі.

Серед цих значних подій в історії нашої нації є і Друга світова війна. Як відомо, втрати тодішньої України у війні складали близько 9 мільйонів людей (близько 4 млн військових та 5 млн цивільних за даними Укрінформу). Ці колосальні втрати змінили наш генофонд, значно спотворили гендерний баланс, принесли багато горя та невизначеності, особливо тим, чиї родичі та близькі пропали без вісті. І тепер, знову переживаючи досвід війни, ми хочемо знати, як почувалися наші діди та прадіди, наші бабці та прабабусі. Чи йшли вони до військоматів самі під впливом патріотичного бажання захистити вітчизну, чи ховалися по хатах з острахом очікуючи воєнкомів, як вони переживали окупацію. Мабуть, були і ті, і інші, так само, як і зараз.

Пошуки коріння

У багатьох із нас російське коріння, яке ми тепер намагаємося переписати і викреслити, переходячи на українську мову, не спілкуючись з російськими родичами. Та справжнє полегшення від того я спостерігаю в людей, які повертаються до цієї мови, як до чогось забутого і викресленого колись, як сільського і приниженого, а тепер як до чогось сповненого гідності. Віднайти собі місце в українській родині, у тій її частині, що має це коріння.

Таким чином, у часи втрат несвідомо запускається пошук втраченого. Кажуть, що історія повторюється, історія навʼязливо повторюється і в невротичній психіці. Але повертаючи собі втрачене знання, хоч яке б воно не було, ми повертаємо собі памʼять, ми маємо змогу назвати те, що було втраченою частиною ідентичності нашої родини, а значить, частково і нас самих. Чи є цікавість до історії, заглиблення у традиції, фольклор, створення генеалогічного дерева частиною пошуку втраченого, чи це є данина антиідентифікації? У кожного щось своє. Але завершу словами Ліни Костенко:

«і щось в мені таке велить

Збіліти в гнів до сотого коліна!

І щось в мені таке болить,

що це і є, напевно, Україна».